«Любі друзі» довели главу держави до братовбивства Олександр Палій Джерело: "Оглядач" Це перший відомий історії конфлікт між братами, який призвів до смерті. Треба сказати, що у нас випадки смертовбивства князями братів та родичів досить нечисленні, особливо у порівнянні із Заходом, мусульманським Сходом та Московією. Парадокс: хоча історія України дарує тисячі корисних уроків, люди, і політики зокрема, лінуються їх учити. Після загибелі в 972 році войовничого князя Святослава, з черепа якого печеніги зробили чашу, усіма підконтрольними Києву землями починає керувати його син Ярополк. В Овручі сів його брат Олег, у Новгороді – Володимир. Решта земель керувалися намісниками Київського князя, а в найбільш віддалені місця, як от Залісся (так тоді звалася нинішня Центральна Росія), київські збирачі данини навідувалися лише раз або два на рік. Під 975 роком літопис фіксує вічну для України історію сварки „Івана Івановича з Іваном Никифоровичем”: „ Коли Свенельдич (син воєводи Свенельда), на ймення Лют, вийшовши якось із Києва лови діяти, гнав за звіром у лісі, узрів його Олег і спитав: «Хто се є?» І сказали йому: «Свенельдич». І, напавши, він убив його, бо й Олег діяв був лови. І через це постала ненависть межи ними, Ярополком і Олегом”. Ярополк підпадає під вплив місцевої олігархії – насамперед воєводи Свенельда: ”І завжди мовив Ярополкові Свенельд, хотячи відомстити за сина свого: «Піди на брата свойого, і візьмеш ти волость його один”. Ця олігархія, і, зокрема, цей Свенельд, зіграли фатальну роль у ранній історії України. Саме заздрощі до багатства Свенельда змусили дружинників князя Ігоря вимагати нової данини для себе, в результаті якої князя Ігоря було вбито. Саме Свенельд зі своєю малою дружиною врятувався з походу на Балкани, в якому загинув інший Київський князь Святослав. Візантійський історик Лев Диякон називає Свенельда третім за значенням після Святослава, а інший візантійський історик Скилиця – вже другим. 977 року цей олігарх спровокував ворожнечу між братами. Літопис повідомляє: „Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Деревлянську землю. І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зітнулися війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями своїми в город, що зветься Вручий. А був міст через рів до воріт городських, і [люди], давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. І падало багато людей з мосту, і подавили [тут] і коней, і людей. І ввійшовши Ярополк у город Олегів, узяв волость його і послав шукати брата свого. І, шукавши, його не знайшли, та сказав один древлянин: «Я бачив учора, як спихнули його з моста». І послав Ярополк шукати його. І волочили трупи з рову од ранку й до полудня, і знайшли Олега насподі під трупами, і, винісши, поклали його на килимі. І прийшов Ярополк до нього, і плакав, і сказав Свенельду: «Дивись, адже ти сього хотів». І погребли Олега на [високому] місці коло города Вручого, і єсть могила його коло Вручого й до сьогодні”. Це перший відомий історії конфлікт між братами – Київськими князями, який призвів до смерті одного з них. Треба сказати, що в Київській Русі випадки смертовбивства князями братів та родичів досить нечисленні, особливо у порівнянні із Заходом, мусульманським Сходом та Московією. Усі ці випадки за чотири століття Київського великодержавства можна перелічити на пальцях двох рук. Цікаво, що всі такі випадки, на відміну від тих же Заходу, Сходу і Московії, одностайно засуджуються офіційним українським літописанням. За Ярополка розгортається бурхлива дипломатична активність, насамперед у відносинах із Германським імператором Оттоном ІІ та німецькими князями. Є відомості, що Ярополк взяв чи збирався взяти шлюб з донькою графа Куно, родича імператора, а також мав намір хреститися. Володимир, відчувши, що „централізація” може добратися й до нього, утік з Новгорода у Скандинавію. Там він зібрав дружину і вже незабаром відбив Новгород, а потім підкорив і Полоцьк та Турів, у яких князювали інші варяги. Літопис повідомляє, що Ярополк змушений був зачинитися в Києві, а Володимир стояв на Дорогожичі („І стояв Володимир, окопавшись, на Дорогожичі — межи Дорогожичем і Капичем,— і є рів той і до сьогодні”). У цей час Володимир отримує зрадника в стані Ярополка – іншого олігарха з характерним іменем Блуд: „Володимир тим часом послав до Блуда, воєводи Ярополкового, обманливо мовлячи: «Посприяй мені! Якщо уб'ю я брата свойого — буду мати тебе за отця свойого і велику честь І дістанеш ти од мене. Не я бо почав братів убивати, а він. Я ж того убоявся і прийшов на нього». І сказав Блуд до посланих Володимиром: „Я буду з тобою в приязні”. Описуючи цього Блуда літопис пише: „Гірші є такі люди від бісів. Отак і Блуд зрадив князя свого, діставши од нього почесті многі. Сей і був повинен за ту кров”. Літопис повідомляє, що цей Блуд вказував Володимиру, як саме атакувати місто, і замишляв убити князя, але боявся киян. Нарешті, він надав князю Ярополку невірну інформацію, що нібито кияни хочуть відкрити ворота для Володимира: „І послухав його Ярополк, і побіг із города, і, прийшовши, заперся в городі Родні на усті Росі. А Володимир увійшов у Київ. І обложили [вої Володимирові] Ярополка в Родні, і був голод великий у ньому, і єсть примовка й до сьогодні: „Біда, як у Родні”. Нарешті Блуд вмовив Ярополка піти на переговори з Володимиром. Голос розуму представляв молодий боярин Варяжко, який сказав: „Не ходи, княже. Уб'ють тебе. Утікай в Печеніги і ти приведеш воїв”. І не послухав він його, і прибув Ярополк до Володимира. І коли входив він у двері, підняли його два варяги двома мечами під пазуху, а Блуд зачинив двері і не дав услід за ним увійти своїм. І так убитий був Ярополк”. Після загибелі князя Варяжко ж, побачивши, що вбито Ярополка, утік із двору і довго воював з печенігами проти Володимира. Той ледве умовив його примиритися і повернутися. В особі Ярополка Україна мала слабкого і не рішучого князя, залежного від впливу свого оточення. Цікаво, що літопис, який писався при дворі Володимира та його нащадків, послідовно засуджує підступи та захищає легітимного князя. Тож тогочасне українське літописання, попри наближеність до княжого двору, не визнавало цензури, а князі, нащадки Володимира, змушені був визнати право народу на мораль, іноді відмінну від княжих інтересів. 1044 року син Володимира Ярослав Мудрий вирішив після смерті „помирити” всіх своїх предків. Він викопав із могил кості своїх дядьків Ярополка і Олега, наказав охрестити їх (що не дозволяється церквою), і перепоховати поряд із могилою свого батька князя Володимира Великого. Ярослав теж хотів усіх помирити і жити дружно. Проте, його відмінність від дядька була в тому, що він мав досить сили, тверезого і ясного і розуму, аби змусити коритися тих, хто не хотів „дружити”. Можливо, саме тому його назвали Мудрим. Але це вже інша історія. Олександр Палій, історик, для „Обозревателя” Джерело: "Оглядач"

Вернуться на предыдущую страницу

Вернуться на главную страницу