|
Андрія Войнаровського поховали... на дереві
Марія Якубовська
Джерело: "Високий замок"
Цей факт встановив у своїй книжці Володимир Радовський, а підтвердив казанський історик Фаргат Нурутдінов
П леміннику гетьмана Мазепи Андрію Войнаровському декотрі українські історики та публіцисти закидали звинувачення в егоїзмі, легковажності, навіть у зраді інтересів козацького товариства. Проте Андрій Войнаровський був не лише героєм, а й мучеником свого часу. У 1716 році його було викрадено серед білого дня у Гамбурзі, відпроваджено до Петропавловської фортеці, а через сім років заслано до Якутська, де він і помер 1744 року. Ці та інші факти з життя відомої особистості виклав у своїй книжці “У зап'ястях Великого Яструба” член Національної спілки письменників України Володимир Радовський. Останній розділ розповідає про смерть головного героя та про версії щодо його поховання.
Декабрист Кондратій Рилєєв у своїй поемі”Войнаровський” висуває таку ж версію. Російський історіограф Герард Фрідріх Міллер під час перебування в Якутську зацікавився знаменитим вигнанцем і познайомився з ним. Та одного разу, прийшовши до його юрти, господаря там не побачив. Він поспішає на могилу, і що ж бачить перед собою?
Під перехиленим хрестом,
Із вниз опущеним чолом,
Мов пам'ятник той надмогильний,
Вигнанець тихий і безсильний,
У непорушності німій...
В очах безрухих смерті холод,
Як мармур світиться чоло,
І з недалекого околу
Мерця самотнього навколо
Пухнатим снігом обмело.
(Переклад Святослава Гординського).
У 1828 р. інший відомий декабрист, Олександр Бестужев-Марлінський, відбував заслання у тому ж Богом забутому Якутську. Він шукав тут могили своєї родички графині Анни Гаврилівни Бестужевої та героя поеми К. Рилєєва. Могилу першої він відшукав, а незабаром знайшов і документи в місцевому архіві, що стосувалися її справи. Півтора року пошуків могили Войнаровського та архівних документів були безрезультатними.
А далі автор книги про Войнаровського, довівши ці дані з листа Бестужева-Марлінського до рідних та міркуючи над прочитаним, зробив власний висновок:
“Та здається мені, коли б письменник-декабрист інколи піднімав очі вгору, то, можливо, міг би побачити поблизу поселення Ярмонка, неподалік того місця, де стояла юрта Андрія Войнаровського, стародавнє якутське поховання.
Як годиться, було воно, мабуть, у лісі на висоті приблизно три метри. На шести стовпах лежала там масивна гробниця, зроблена з товстих колод модрини. Якути зазвичай клали три важкі плахи на вершинах стовпів, і ці плахи міцно притискали зверху віко труни.
Знайомий орнітолог, якому неодноразово доводилося бувати в Якутії, розповідав мені, що одного разу набрів на таке поховання...”
На запитання письменника, чим пояснити такий дивовижний спосіб ховати мерців, орнітолог відповів не відразу.
- Очевидно, тому, - сказав він, - що копати могилу в мерзлому ґрунті надзвичайно важко. Але могли бути й інші причини. Звірі, наприклад, або ж приписи шаманів...
Припущення Володимира Радовського знайшло несподіване підтвердження. Казанський вчений, історик Фаргат Нурутдінов, котрий подарував світові тритомний звід булгарських літописів (Бахши Иман. Джаграф Тарихы (“История Джегфара”). Оренбург. 1993, 1994, 1997), у телефонній розмові з письменником здивувався: “Як ви здогадалися про поховання на дереві?”. Пообіцяв прислати і свої міркування з цього приводу.
Нещодавно авторові книги “У зап'ястях Великого Яструба” прийшов лист з Казані. Фаргат Нурутдінов, ім'я якого, до речі, добре відоме і українським читачам за публікаціями в київському альманасі “Хроніка-2000” та в європейських часописах, повідомляв:
“Посилаю Вам короткі замітки про вже прочитане у Вашому творі.
Про те, що Войнаровського сахайці (якути) вважали святим і поховали його в капчезі (саркофазі) на дереві, я чув від делегата з'їзду народів Сходу в Москві із Сахо (Якутії). Він розповідав, що перед появою Войнаровського в Якутську був землетрус і “сонце грало”. Коли привезли Войнароського, то сахайці (якути) зрозуміли ці віщування як знак Божого гніву через знущання російських властей “над праведником” Войнаровським. Сахайці одразу стали вважати його святим, і серед них поширилися чутки, що діти, котрих потримає в руках Войнаровський, не помруть у дитинстві. Тому до нього почали возити дітей з усієї Якутії, бо він став ніби камом (“тапаном”). Саме тому його поховали як святого – в саркофазі на дереві, і його тіла власті так і не розшукали”.
Ось так відкриття Володимира Радовського знайшло своє підтвердження в епістолярних зауваженнях історика з Казані Фаргата Нурутдінова
Джерело: "Високий замок"
|