|
Як «бандерівці» раз у житті допомогли «москалям» Олександр ПалійДжерело: "Оглядач" „Юрій же, зажурившись соромом сина свого, собі сказав: „Чи ото немає частки в Руській землі мені і моїм дітям... Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мого вигнав із Руської землі і волость йому не дав, і мене соромом покрив”. В історії України чимало «білих плям», створених з цілком зрозумілих мотивів. Одна з них – діяльність Великого Київського князя Ізяслава Мстиславича (1146-1154), сина Мстислава Великого і онука Володимира Мономаха. А між тим, його діяльність не дуже тривала, але дуже результативна. Цей князь вдруге в історії Київської Русі після Ярослава Мудрого утвердив самостійність Київської метрополії від Константинополя. Саме Ізяслава Мстиславича вперше в історії Русі навіть його вороги називають „цесарем”, уподібнюючи його Візантійському імператорові. Ізяслав здійснив стільки воєнних походів, що з ним могли рівнятися хіба що Святослав Завойовник, Володимир Мономах чи Данило Галицький. Цей князь відзначився воєнним талантом, а також видатною, навіть для Середньовіччя, особистою хоробрістю. Ізяслав був сином Великого Київського князя Мстислава Великого і норвезької принцеси Христини. Замолоду він бере участь в розгромі Полоцького князівства (1128 р.), княжу династію якого вислали до Візантії за співпрацю з головними ворогами Русі – половцями. 1146 року князь Ізяслав захоплює великокняжий Київський стіл, скориставшись обуренням киян проти влади чернігівської династії Ольговичів. Ізяслав схопив на полі бою Ігоря Ольговича і простриг у ченці. Однак, Ольговичі і Давидовичі (інша гілка Чернігівських князів) не заспокоїлися. Один із чернігівських прихильників Ізяслава приніс йому новину, що вони задумали вбити князя. На питання посла Ізяслава, чи справді вони задумали вбити великого князя, князі цих династій, як пише літопис, „нічого не могли сказати, тільки переглядалися і довго мовчали”, а потім зізналися в змові. Через цю звістку, за відсутності в столиці Ізяслава, підбурений на вічі в Києві натовп забив князя Ігоря. Брата Ізяслава Мстиславича, 15-річного князя Володимира, який захищав Ігоря від розправи, кияни побили. Через це вбивство Ізяслав нажив ще більше ворогів, і мусив воювати з ними до кінця свого життя. З того часу його головним ворогом стає суздальський князь Юрій Довгорукий. Він був старший за Ізяслава, і тому формально мав більше прав на Київ. Аби легітимізувати свою владу, Ізяслав запросив у якості „весільного генерала” в Київ свого дядька В‘ячеслава, який, як сам казав, „уже мав бороду, коли Юрій народився”. Одразу ж по утвердженню на великокняжому столі Ізяслав Мстиславич здійснює велику справу – наказує єпископам обирати митрополита без Константинопольського патріарха. Всі єпископи з українських земель підтримали це обрання, у той час як новгородський і смоленський – не підтримали. Однак 27 липня 1147 року, на день святого Пантелеймона, митрополитом Київським і всієї Русі було обрано Клима Смолятича, якого дуже шанували сучасники. Як пишеться в літописах, такого „філософа і книжника в Руській землі не було”. Юрій Довгорукий, хоч і був засновником Москви, однак менше за все хотів залишатися в ній. Він – усе ще київський князь, який чітко знав, де столиця, а де периферія. Політичну еліту молодого народу суздальців, який виник на основі фіно-угорських племен, і з якого пізніше утворилися московити, представлятимуть тільки сини Юрія Довгорукого, та й то не всі. Треба сказати, що в Юрія Довгорукого були сини з такими суто „московитськими” іменами, як Іванко та Василько. 1148 року до Києва прибув із Суздаля син Юрія Довгорукого Ростислав. Він приїхав у Київ проситися до Ізяслава, щоб той дав йому наділ на Київщині, сказавши: „Я за Руську землю хочу труждатися і обік тебе їздити”. Як показали наступні події, він був просто шпигуном, і „вербував агентуру” для майбутнього вокняження в Києві свого батька. Ізяслав швидко розкрив підступ сина Довгорукого. Під 1149 роком літопис повідомляє, як Ізяслав Мстиславич говорить Ростиславу Юрійовичу, якого залишив у Божську: „Осе я, брате, іду на отця твого (на Суздаль), а на свого стрия, а ти постережи Руської землі”. Після походу Ростислав був звинуваченипй в інтригах проти великого князя, позбавлений наділу і без суду, якого просив, відправлений назад у Суздаль. Про реакцію суздальського князя Юрія Довгорукого літописець повідомляє: „Юрій же, зажурившись соромом сина свого, собі сказав: „Чи ото немає частки в Руській землі мені і моїм дітям... Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мого вигнав із Руської землі і волость йому не дав, і мене соромом покрив”. Під 1148 роком літопис повідомляє про обмін дарами між Київським князем Ізяславом Мстиславичем і його братом Ростиславом Мстиславичем, князем Смоленським: „ Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх цесарських земель (тобто земель, підвладних Київському князю Ізяславу, якого часто називали цесарем на зразок Візантійських імператорів), а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів”. Сам Юрій Довгорукий випрошує, щоб Ізяслав наддав у Русі наділ його синові, «а ти сиди, цесарствуючи в Києві». Проте, у житті успішних людей теж бувають темні смуги. Після вдалого походу на Суздаль 1148 року, Ізяслав занадто самовпевнено поставився до походу Юрія і Ольговичів на Русь. Як наслідок – поразка під Переяславом і втрата Києва. На короткий момент Великим Київським князем стає Юрій Довгорукий. Треба сказати, кияни його, м‘яко кажучи, не любили. Річ у тім, що «перший російський князь» Юрій Довгорукий був, по суті, ворогом Русі. Він не здійснив жодного великого походу на Ізяслава і Київщину без участі половців. В той час привести половців на Київщину було все одно, що сьогодні допустити «Аль-Каїду» в Хайфу. Зокрема, Юрій Довгорукий союзничав з таким підозрілим для киян типом, як Свенч Бонякович – половецький хан, який обіцяв «посікти Золоті Ворота». Від шлюбу Юрія Довгорукого з донькою половецького хана Аєпи народився Андрій Боголюбський, якого російський історик Ключевський назвав «першим власне великоросійським князем». Уже наступного 1150 року Ізяслав наскоком відбиває Київ. Але на допомогу Юрію Довгорукому приходить Галицький князь Володимир, який був його зятем. Це, напевно, єдиний випадок в історії, коли „майбутні западенці” допомогли „майбутнім москалям”. На той час угорський король Гейза ІІ був одружений із сестрою Ізяслава. А Володимир Галицький був родичем візантійського імператора Мануїла. Оскільки ж Угорщина і Візантія на той час ворогували, проблеми не оминули відносин Київського і Галицького князів. У результаті Ізяслав відходить до Луцька і Володимира Волинського, але того ж таки 1150 року повертається знову. Поблизу Пересопниці Ізяслав дізнається, що на нього з тилу йде Володимир Галицький. Попереду, в містах на підступах до Києва – сини Юрія Довгорукого, у Києві – сам Юрій. Ізяслав приймає блискуче рішення йти на Київ. Перед військом він виголошує запальну промову, з якої видно, що більшість його війська становили вихідці з Київщини: „Ви за мною із Руської землі вийшли, своїх сіл і маєтків позбувшись. А я або свою отчину і їх поверну, або голову складу”. Під прикриттям темряви війська Ізяслава підійшли до Білгорода. Тоді це була могутня фортеця, фактично друга після Києва. Сьогодні це село Білгородка на околиці Києва. Син Юрія Довгорукого Борис у цей час саме пиячив з дружиною. Лише в останню мить якийсь митник встиг закрити ворота міста. Але й це не допомогло – коли військо Ізяслава засурмило в труби, син Юрія Довгорукого в паніці втік. Він прибіг до Києва, де на додачу ще й деморалізував свого батька, перебільшивши сили Ізяслава. Юрій Довгорукий в паніці втік через Дніпро, залишивши власну дружину. Володимир Галицький вилаяв своїх союзників, які проспали наступ Ізяслава: „ Коли ж Володимир галицький почув, що Ізяслав в'їхав у Київ, а Юрій вибіг із Києва, то сказав Володимир Андрієві Юрійовичу і Володимиру Андрійовичу: «Яке се княжіння є свата мойого? Коли рать на нього з [Володимира іде, то як сього не взнати? А ти, син його, сидиш у Пересопниці, а другий — у Білгороді, як сього не устерегти?» І сказав він із гнівом Андрієві Юрійовичу: «Якщо так ви княжите зі своїм отцем, то справляйтесь самі, а я не можу на Ізяслава один піти. Ізяслав учора зо мною хотів битися, на вашого отця йдучи, а на мене обертаючись [і] маючи намір битися зо мною. А так як нині в'їхав він в усю землю Руську, то не можу я один на нього поїхати”. 1151 року Юрій Довгорукий спробував переправитися через Дніпро, щоб повернути столицю. Тут сталася одна найбільших „річкових” битв в історії. Від гирла Десни і до сучасного річкового вокзалу ріка була вкрита броньованими кораблями: „Ізяслав стерігся і не дав вбрести в Дніпро, то тоді стали вони битися в насадах по Дніпру од Києва і аж до устя Десни: ті з Києва в насадах виїжджали битися, а ті — з табору. І при цьому билися вони кріпко, але не могли нічого врадити проти Києва, бо Ізяслав хитро спорядив був човни: гребці ж у них були невидимі. Тільки весла видно, а людей не було видно, бо човни були покриті дошками, і борці, стоячи в бронях наверху, стріляли, а керманичів було два — один на носі, а другий на кормі; куди вони хотіли, туди йшли, не обертаючи човнів”. Юрію Довгорукому вдалося переправитися лише біля фортеці Заруба (затопленої за часів СРСР Канівським водосховищем). Ізяслав організував блискучу і масштабну оборону Києва, якої місто не знало за всю свою середньовічну історію. Кругова оборона навколо міста розтягнулася на 10 кілометрів. На берегах Либеді військо Юрія Довгорукого було наголову розбите. Його товариш Свенч Бонякович убитий. Добила Юрія Довгорукого поразка на знаменитому Перепетовому полі (між Білою Церквою, рікою Стугною і Фастовом), де його війська були остаточно побиті, захоплені в полон і потоплені в ріці Рутець. У тій же битві кияни ледь ненароком не вбили свого князя. Перед тим „ Перед усіма полками своїми в'їхав Ізяслав, один, у війська противників і списа свого зламав. І тут рубонули його в руку, і в стегно його вдарили, і од цього він злетів з коня”. Ізяслав лежав поранений, а далі літопис повідомляє: „А тоді він схопився, і тут хотіли його піші кияни вбити, вважаючи за противника [і] не взнаючи його. Ізяслав же сказав: «Я князь є!» І один із них сказав: «А, так ти нам єси і потрібен!» І, вийнявши меча свого, став він його сікти по шолому”. Лише коли князь зняв шолома, його нарешті признали „як цесаря і князя свого”. Після цієї поразки літопис повідомляє, що син Андрій Боголюбський „ випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: „Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем”. У 1152 році Юрій Довгорукий зібрав муромські й рязанські полки, а також половецьку кінноту, знову спробував вирушити на Київ. Однак, лише тільки почувши про наближення Ізяслава, половці залишають Юрія Довгорукого, а далі втікає й він сам. Перед смертю Ізяслав встигає ще й започаткувати українсько-грузинську дружбу. „З Обез”, тобто з Грузії, 57-річному князю приводять молоду княжну, яку він сам їздив зустрічати до Олешків (оплот Київської Русі на Чорному морі, сьогодні називається Цюрупинськ). Князь Ізяслав встановив повний київський контроль над всією територією від Північного Льодовитого океану до Чорного моря. Практично скрізь сиділи його сини або васали. Це був типовий середньовічний вояка з нетиповими здібностями. Авторитет князя настільки зріс, що його називають цесарем, на зразок Візантійських імператорів. Ізяслав Мстиславич помирає 1154 року, рівно через століття після смерті свого такого ж видатного прапрадіда Ярослава Мудрого. Сьогодні ім‘я Ізяслава Мстиславича пам‘ятають лише історики. А все лише тому, що Ізяслав Мстиславич образив засновника Москви Юрія Довгорукого, перетворивши його на хронічного невдаху. Однак, це явно недостатній привід для його забуття. Олександр Палій, історик, для „Обозревателя” Джерело: "Оглядач" |
Вернуться на предыдущую страницу