|
Ігор МЕЛЬНИК Джерело: "Поступ" "Цвіт московської кінноти, що здійснив щасливі походи 54-го та 55-го років, згинув в один день; полонених дісталось переможцям тисяч п'ять; нещасних вивели на відкрите місце і різали як баранів: так домовились між собою союзники -- хан кримський та гетьман Війська Запорозького! Ніколи вже після цього московський цар не мав змоги вивести на поле битви таке сильне ополчення. В жалобному одязі вийшов Олексій Михайлович до народу, -- і жах огорнув Москву. Удар був тим тяжчим та несподіванішим, що завдано його було після таких блискучих успіхів! Ще недавно Долґорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, недавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а тепер Трубєцкой, на якого покладалися найбільші надії , "муж благовійний та розкішний, у воїнстві щасливий та недругам страшний", втратив таке величезне військо! Після здобуття стількох міст, після взяття литовської столиці царствуючий град затрясся за власну безпеку: у серпні люди всіх чинів за государевим указом поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні мешканці з родинами, майном наповнювали Москву, і поширювались чутки, що государ виїжджає за Волгу, за Ярославль". Так писав про події літа 1659 року в 11-му томі "Історії Росії з найдавніших часів" московський історик ХІХ століття Сергій Соловйов. Українські історики донині чомусь оминають розгром московського війська під Конотопом 8 липня 1659 року, як і інші славні перемоги українського війська: під Пилявицями 23 вересня 1648 року, під Батогом 1653 року чи під Замостям у серпні 1920-го. Навіть "Історія українського війська" видання Івана Тиктора згадує про Конотопську вікторію лише кількома реченнями, ніби соромлячись. Інші народи створюють на полях таких гучних перемог пантеони, як під Ґрюнвальдом, присвячують їм кінофільми, томи наукової та художньої літератури, гучно відзначають роковини, а ще помпезніше -- ювілеї. Чи ми соромимось, що били колись наших ворогів, чи, може, отих п'ять тисяч нещасних полонених, вирізаних на полі битви, мучать нашу совість? Іван Виговський походив з української православної шляхти. І, як багато її представників, знаходився на службі Речі Посполитої, не забуваючи рідної віри та мови. Замолоду вчився в Київській академії, служив у коронному війську, пізніше обіймав посаду урядника Луцького староства. У 1638-1648 р.р. ротмістр І.Виговський був писарем у комісара Речі Посполитої при Війську Запорозькому Я. Шембекові. Навесні 1648 року знаходився у загоні Стефана Потоцького і під Жовтими Водами потрапив у полон до татар. Богдан Хмельницький викупив його і взяв до себе на службу, бо у війську бракувало освічених людей. Згодом, після смерті Хмельницького, Івана Виговського обрано на найвищу посаду в державі. Він продовжував передсмертні задуми покійного гетьмана про послаблення зв'язків з Москвою та утворення союзу із західним державами -- Швецією, Трансільванією, а також заміну московського протекторату якимось іншим. Одночасно новий гетьман намагався покласти край анархії, що витворилась в Україні та створити правлячу верству з освічених, достатньо заможних людей, які мали б національну свідомість і дбали про державні інтереси. Виговський хотів підсилити її шляхетськими елементами, котрі б разом із заможними козаками утворили нову національну еліту і на яку мала б опиратись держава. Правовою підставою нової державності мала стати угода з Польщею, укладена 16 вересня 1658 року у Гадячі. Згідно неї дуалістична, польсько-литовська, Річ Посполита мала отримати третього незалежного суб'єкта -- Руське князівство у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств з незалежними фінансами, військом та судовими органами. На відміну від Переяславського договору, за яким в Україну вводились московські залоги, польським військам не вільно було входити на Наддніпрянщину. Поляки не погодились поширити дію угоди на інші українські землі -- Волинь, Поділля, Галичину. Але треба було мати вільні руки у боротьбі з основним суперником -- Москвою, тому Виговський пішов на підписання Гадяцької угоди, яка так і ніколи не була впроваджена у життя. Незалежницька політика Виговського занепокоїла царський уряд. У січні 1659 року з Москви виступило 150 тисячне військо на чолі з князем Олексієм Трубєцкім. На початку травня це військо підійшло під Конотоп і облягло його залогу, якою командував ніжинський полковник Григорій Гуляницький. Козаки понад 70 днів мужньо оборонялись проти багаточисельного ворога і дочекались підмоги. 7 липня під Конотоп підійшли основні сили українського війська на чолі з гетьманом та татарські союзники. Наступного дня, зранку, Виговський, сховавши більшу частину свого війська за річкою Соснівка, з невеликим відділом атакував московське військо, що облягало Конотоп. Здобувши певні успіх, козаки не стали встрявати у бій з переважаючими силами і почали відходити, імітуючи втечу. Московські війська, переслідуючи їх, забули про обережність і наштовхнулися на основні сили українського війська. Розгром був величезний, рештки московського війська втекли з України. Всього москалі втратили під Конотопом 40 тисяч вбитими та понад 15 тисяч полоненими. Але виграна битва залишилась фактично безрезультатною. Спровокований москалями кошовий Іван Сірко напав із запорожцями на Крим, що змусило татар покинути Виговського та повернутись додому. Поляки не поспішали надавати суттєвої підтримки Україні і прислали на допомогу Виговському всього 1500 вояків. Московським агентам вдалось поширити ворожнечу до гетьмана серед старшини, обіцяючи їй нові привілеї. Проти гетьмана використали Юрія Хмельницького, довкола якого стала гуртуватись опозиція. Бачачи занепад своїх планів і не бажаючи розпалювати ворожнечу, Іван Виговський у серпні 1659 добровільно віддав булаву і гетьманом було обрано Юрія Хмельницького. Москалі присилували нового гетьмана 27 жовтня 1659 року підписати нові "Переяславські статті-ІІ", які значно обмежували права самого гетьмана та України у складі московської держави. Сам Іван Виговський у час своєї димісії продовжував займатись українськими справами, зокрема, вступив до Львівського православного братства. Розлючені черговою невдачею свого походу в Україну поляки розстріляли Івана Виговського без суду 16 березня 1664 року. Після обрання на загальній козацькій раді гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича під тим самим славним Конотопом 17 червня 1672 року було укладено новий українсько-московський договір. "Конотопські статті" ще більше обмежували політичні права гетьманського уряду, особливо в області зовнішньої політики. Щоправда, після невлого першого Кримського походу 1687 Самойловича було усунено з гетьманства і заслано в Сибір. А 25 липня 1687 року на Коломацькій раді був обраний гетьманом України ще один Іван -- Мазепа. Він мріяв створити в Україні державу західноєвропейського зразка із збереженням традиційного козацького устрою. Довідавшись про плани царя Петра І ліквідувати гетьманство та козацький устрій України, гетьман Мазепа навесні 1708 року уклав таємну угоду зі шведським королем Карпом XII, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Та, на жаль, знову, як і у випадку із Виговським, переважна частина козаків та старшини не підтримали планів гетьмана, а воліли залишатись на службі в Петра І. До того ж, 8 липня 1709 року воєнне щастя відвернулось від союзника Мазепи, шведського короля. Сувора зима, серія військових невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище армії Карла XII. Недостатньою була і підтримка українського козацтва. Тож вирішальна битва під Полтавою закінчилась цілковитою поразкою шведського війська. Лише невеликій частині шведів та козаків вдалось врятуватись та перейти на турецьку територію, де наступного року Іван Мазепа й помер. Конотопська перемога дала надію та підтримувала ще півстоліття козацький дух. Натомість, Полтава стала символом поразки і на два століття загальмувала українські визвольні змагання. Виговський та Мазепа поряд з Хмельницьким належать до найвидатніших державних діячів козацької доби. Хоча їх далекосяжні плани так і не були реалізовані, вони запалили невмируще прагнення до свободи, до власної державності... Донині Полтава виглядає як музей-заповідник "славної перемоги російської зброї". Президент Кучма вважає за потрібне видати спеціальний указ про відзначення 350-ліття Переяславської ради, а про річницю Конотопської битви в його адміністрації не згадують ніколи. Зате як любимо ми наші поразки!.. Про них, як, наприклад, про битву під Берестечком чи під Крутами, написано безліч книжок, відбуваються щорічні святкування, споруджено пам'ятники та храми. Нашим поневолювачам дуже хотілося б, щоб українці не боронились, а самі підставляли свої голови під сокири. Тому і намагались витравити з пам'яті наші славні перемоги, дозволяючи часом, якщо ми будемо чемні, поплакати над поразками. Самих же гетьманів, Виговського та Мазепу, паплюжили як могли, обзиваючи зрадниками, польськими, шведськими і татарськими запроданцями. Джерело: "Поступ" |
Вернуться на предыдущую страницу