Вшануймо у цей день усіх Володимир КРИЖАНІВСЬКИЙ   Джерело: "Оглядач" http://www.oglyadach.com/news/2006/5/6/87858.htm Чому зараз діти загиблих і скривджених за сталінських часів, а тепер сивочолі ветерани, не можуть зрозуміти тих українців, які в далекому 1942 році по лісах Волині, Галичини, Поділля боролися з німцями?   Що далі від травня сорок п’ятого, тим менше людей, які свідомо зустріли той день 9-го травня. Зараз таких менше третини, і навіть далеко менше. Змалку був жайворонком. Тому першим в хаті почув повідомлення з чорної тарілки. Радіо не виключали, навіть коли лягали спати. Чекали що не день тієї звістки про Перемогу. Останньої з багатьох тисяч за ті довгі майже чотири роки. А було їх - дійсно, не перерахувати. Для кожного окремо тією малою перемогою було звільнення його рідного міста, села. І з тих малих, особистих, складалася одна велика, спільна Перемога для всіх. Мені, малому, в мої п’ять з чимось років, все це було абстракцією. Але і я чекав її поряд з усіма. Чекав не менше дорослих. Бо знав від мами достеменно: «Кінчиться війна і прийде батько». Я не міг навіть і подумати, що вона могла б скінчитися, а батько не прийде. Хоча вже чув, і не раз, оте найстрашніше слово війни - «похоронка». За ним завжди стояв плач і плач. Проте, то було в інших. А мій обов’язково прийде, як ще могло бути? В тому і є щастя дитинства, коли не можеш осягнути смерті, злякатись її. Ти вже чув те слово, але воно пройшло повз тебе. Зате, що таке батько, я спізнав у щасті тих, до кого вони вже повернулись. Хай скалічені, але живі. Я вже добре розумів, що з батьком добре. Жили ми на той час у Кам’янець-Подільському. Мати добами чергувала у військовому шпиталю. Кам’янець був тупиковою станцією. Потяги з Києва приходили раз на день. І коли-не-коли причіпляли вагона з демобілізованими. Ми, малеча, бігали кожного дня туди, на станцію. А раптом! Вже якось восени, у жовтні, ми з мамою вкотре подалися до того вокзалу. Вона якраз у той день була вільна. Аж ось вона сплеснула руками: «Пєтя, Пєтя!» Він вийшов з вагона. Зовсім незнайомий. А головне, без офіцерської фуражки. Мама казала, що у нього має бути гарний воєнний картуз. А у цього була лише пілотка. Точно, не мій. Ледь переконали мене. Батько так видивлявся, коли вона буде, та Україна, що й загубив свій військовий кашкет. Хтось із солдат віддав йому свою, зайву, пілотку. І то було, мабуть, чи не саме головне щастя мого дитинства. Не було б Перемоги і його, цього щастя, не було б. Хоча мільйони дітлахів були вражені в саме серце тією війною. Їх батьки пішли і не вернулись ніколи. Батька дружини, Сергія Івановича, взяли до війська ще до війни. І десь загинув, у тих страшних, безглуздих боях 41-го року під Мєдвєжегорськом, у болотавій Карелії. Війна ще була довго поряд. Сотні зруйнованих будинків, «розвальок», як ми їх називали. Звалища трофейної техніки. На околиці Вінниці, куди ми переїхали, ще довго стояв німецький танк. Казали, що його підірвав собака. Але щодня війна таки відходила. Дитинство, голодне і холодне, тим не менше, було щасливим. Бо поряд були батько, мати і старший брат, що вже у 46-му році повернувся з війни з Японією. А крім цього, у Москві був Сталін. Хоча він був усюди. У підручниках, у класах, на демонстраціях. Завжди на тих скромних застіллях перший тост був за нього. Він був прикметою життя, беззастережним його атрибутом. Як дощ, як річка. Але вже тоді були якісь непомітні відкриття. Бігали на стадіон у парк, на футбол. З одного боку були великі трибуни, десь рядів на 10-15. З інших боків – два-три ряди лавочок. Там іноді бачили полонених німців. Вони теж дивилися футбол. Ми бігали навколо, кричали: «Фріци, фріци». Від них – ні слова. Та якось наші, в гімнастерках, шумнули нас – «А ну геть, босото! Не чіпляйтесь до людей». Вражені були неймовірно. Та це ж фріци, фашисти. Отак вперше отримали урок людяності, солдатської солідарності. Моя тітка, яку я дуже любив, розповідала, як жаліла котрогось австріяку у неї на постої. Був дуже хворобливий, нещасний, золотушний. А троє її старших були на фронті. Якогось разу вже на початку п’ятидесятих у Вінниці зчинилась велика колотнеча. В центрі міста схопили двох чи трьох бандерівців. Вони відстрілювались. До цього батька на декілька місяців посилали на Тернопільщину, проти «бандер», як тоді казали. Мати страшенно плакала. Але тільки вдома. На людях не показувала, навіть не казала, де батько. «У відрядженні». Потім 56-й рік. 20-й з’їзд. Промова Хрущова, страшна, неймовірна правда. Незадовго до цього попав у Львів. Почув неймовірні речі. У тих, до кого я приїхав, мало не через одного родичі були в бандерівцях. Хтось загинув. Хтось був у Сибіру. В серпні того ж року за комсомольською путівкою подався далеко до Сибіру, у Бурят-Монголію на будівництво. Якраз там незадовго до цього закрили табір. Але майже нікого не пустили навіть за межі того невеличкого міста. Серед них було досить багато українців, ті ж самі «бандери». Чоловіки, років 30-40, були й молодші. Звичайні. Між собою завжди говорили українською. Ходили в кіно, гуляли з жінками. Котрісь навіть одружились. Поступово почав розуміти. Було дві війни. Одна – Сталіна, Жукова, війна у кіно. А була війна простих людей. Страшна, невмолима, жорстока. Подекуди війна своїх зі своїми. Багато що відкривалося у дрібницях, деталях. Пам’ятаю розповідь батька про найсильніше перше враження війни. Якось йому привелось опинитись у німецьких окопах. Це було надзвичайно рідко під час перших, страшних відступів. Стіни були забрані дошками, навіть в умовах переднього краю почувалося піклування про солдата. Чи не в 11-12 років прочитав «В окопах Сталінграда» нашого земляка Нєкрасова. Проста, неприкрашена правда про війну. Непомітні, щирі люди в жахливих умовах смертельної небезпеки. Десь один раз, дотично, згадується Сталін. Ні грама пафосу. Потім воєнні книжки Бондарєва і Бакланова. Нині дарма забута проза Гончара, його воєнна трилогія. А потім – приголомшливе одкровення Германа в «Перевірках на дорогах». Зовсім інший ракурс. Довгі прокльони жінки в бік партизан. Довге сходження на свою Голгофу зрадника. Та не зрадника. Людини, що попала в полон завдяки «доблесним сталінським» полководцям і самому геніальному вождю. А були їх мільйони і мільйони тих стражденників війни. Які шукали дорогу назад, до своїх. І врешті-решт отримували штрафбат і швидку смерть. Або післявоєнні табори і довгу смерть. Багато що стало зрозумілим після читання документів. В моїй рідній Вінниці за німців були відкриті десятки братських могил. І всього в них знайшли біля 9 з половиною тисяч трупів. Розстріляних «безстрашними чекістами з холодною головою і гарячим серцем». Всіх було забито пострілами ззаду. Мертвих було показано людям для опізнання. Більш ніж півтисячі після 6-10 років знаходження у провапнованих могилах таки опізнали. Перечитайте той мартиролог. Прості робітники, селяни, коли-не-коли - вчитель, бухгалтер. А хтось ще на них писав таки доноси. А кого взяли до буцегарні і так, без всяких мудрувань. І це 10000 у Вінниці. А всього таких обласних міст більше 100. Ось тобі і мільйон. А в багатьох областях стріляли у декількох місцях. Скільки крім цього було знищено люду по таборах. На півночі, в Сибіру, на Далекому Сході. Винищили майже 75% вищого командирського складу. Армія по суті була обезголовлена. Залишили недоумків Ворошилова і Будьонного. Чого варті були ці сталінські маршали, всі побачили з перших днів війни. А у нас в Донецьку до цього часу є Ворошиловський і Будьоннівський райони міста. Це ж попіл мільйонів убитих до цього часу не достукавсь до закам’янілих сердець можновладців шахтарської столиці. Горами убитих засіяні всі доблесні шляхи Червоної Армії. Згадаймо, як гнали сотні тисяч українських і білоруських хлопців з тільки що звільнених територій. Не навчених, не озброєних – і прямо у пекло. Скільки ж їх загинуло в перших же боях. Отак вчилися воювати наші червоні генерали. Як не звикли думати про людей у мирний час, так і у війну не рахували їх на десятки і сотні. Кидали десятками і сотнями, але тисяч. Десь наприкінці вісімдесятих показували документальний фільм про західну Україну на зламі тридцятих і сорокових років. 1939 рік. Вересень у Львові. Запруджене людьми місто. Море квітів, тисячі усміхнених облич. Зустрічають визволителів. Поряд з однобарвними прапорами видно і двокольорові. Мабуть, червоні і жовто-блакитні. Нарешті Україна об’єдналась в одній державі. Липень 1941 року. Знову та ж картина. Знову незчисленна юрба. Хліб-сіль. Але вже зустрічають німців. Як то могло бути? Бо хутко привчили тих галичан до принад радянського ладу. До колективізації, націоналізації, доносів, арештів. До одноманітності думки, поведінки. Але якщо в тій материковій Україні це робилося протягом двадцяти років, то тут пройшли прискорений курс навчання сталінізму. За неповних два роки. Тому так радо зустрічали німців. До того зненавиділи облудну радянську пропаганду, що не вірили їй у всьому. Думали, що з німцями прийде європейська цивілізація. Та чого було чекати від тих недовчених фашистських фюрерів і лейтерів. Що з їхнього, що з нашого, радянського, боку до влади допалася напівосвічена мужва. Що у Гітлера за плечима була гімназія, що у Сталіна – духовна семінарія. Чисто, як у «Чапаєві»: «Белые пришли – грабють. Красные пришли – тоже грабють». Наші галичани, що мріяли про незалежну, соборну Україну ще за поляків боролися за неї праведно, а коли і зі зброєю у руках, в черговий раз були пошиті у дурні. Оголосили українську державу. Але тим бандитам з червоним прапором і свастикою в крузі аж ніяк не в голові були ті українські примхи. Уряд розігнали, провід весь попересаджали по таборах. Чому ж зараз діти загиблих і скривджених за сталінських часів, а тепер сивочолі ветерани, не можуть зрозуміти тих українців, що в далекому 1942 році по лісах Волині, Галичини, Поділля боролися з німцями? Та ж республіканці і фалангісти в колись розділеній Іспанії найшли в собі мужність пристати на пакт Монклоа, що поклав край розбрату між минулими ворогами. Німці вибачились перед усіма, хто був понівечений у тій страшній війні. І не тільки молоді німці, але й ті, що воювали. 90% тих, що прийшли на референдум 1-го грудня, проголосували за незалежність України. Але простягнути руку тим, хто з 1943 по 1949, а хто й пізніше, боролися за ту ж таки незалежну і соборну, аж ніяк не можуть. Навіть, якщо комусь з вас ввижається яка провина тих молодих колись хлопців, бійців з лісових схронів, то згадайте, що Бог прощав, і нам радив робити те саме. Десятиріччями стара влада вкорінювала серед наших батьків і нас ту класову зненависть і непримиренність. До класових ворогів, ворогів народу. І не було їм числа. Коли ж ми врешті-решт зупинимось у цьому вулканічному виверженні несприйняття чужої думки, чужого способу життя? Хай схожого, але, бачте, в чомусь відмінного, не такого, як у нас. Мій батько багато років дружив з Сергієм Трохимовичем Стеховим, комісаром загону Медвєдєва у рівненських лісах. Того, в якому був відомий розвідник Микола Кузнєцов. Стехов був людиною неординарною, розумною, далекоглядною. Якось я розпитував його, чому агентурний агент Кузнєцов-Зіберт поряд із збиранням розвідматеріалів займався вбивством досить значних німецьких військовиків і посадовців. Це ж в усталеній практиці розвідки речі абсолютно несумісні. Ось тоді Сергій Трохимович і розповів мені, що з часом чи не найголовнішою сферою діяльності загону стала дискредитація націоналістичного підпілля у особі Української Повстанської армії. Завжди після виконання терактів Кузнєцов і його співучасники залишали певні документи, що засвідчували причетність оунівців до цих убивств. Після цього німці негайно відповідали масовими облавами у містах і розгортали каральні операції проти загонів УПА. Такою була правда. Але варто залишити це все історикам, що досліджують минуле. Ми ж маємо віддати належне пам’яті мільйонів солдат Червоної Армії, що визволяли Україну. Це вони підсвідомо і свідомо передали нам свій гарт. І ми маємо прикласти його до розбудови заможної і міцної України. Тільки чи по-людськи не віддати шану полеглим молодим юнакам, чоловікам і жінкам, що тоді, за багато років до 24 серпня 1991 року, боролися за нашу незалежність. Ні, не по-людськи. Радив би кожному прочитати чи то есей, чи то статтю рядового бійця загону УПА на псевдо «Полтава» про ставлення до російського народу. Він чітко відокремлює своє дружнє, неупереджене почуття до простих росіян від несприйняття того злочинного режиму, що володарював над нами довгих 74 роки. Полтава загинув у безвісти, але його слова залишаються для нас настановою – об’єднатися і прощати. Не тримати зла. Зупиніться 9-го травня коло дорогих вам могил і віддайте шану всім, хто зі зброєю у руках виборював для нас мир. Але для кожного з них він був різний по-своєму. І ті, другі, - теж українці. Вони не хотіли нікого поневолити, вони дбали за свою і нашу з вами Україну. Не судилося їм бачити щастя своїх дітей, а багато хто і не мав їх. То ж згадаймо їх, а живих – привітаймо. Джерело: "Оглядач"

Вернуться на предыдущую страницу

Вернуться на главную страницу