|
У нас був керманич, який справді робив кроки назустріч людям Олександр ПалійДжерело: "Оглядач" Територія, підконтрольна Києву, за його часів сягнула найбільших меж – до Уралу на Сході і Польщі на Заході, від Дунаю і Олешків близ Чорномор'я до Північного Льодовитого океану на Півночі. Володимиру Мономаху (був Великим князем у 1113-1125 роках) вдалося чимало: серією блискучих перемог розгромити половців – головних ворогів Русі, зміцнити центральну владу, твердою рукою приборкати сепаратизм та умиротворити ворогуючих васалів. При всьому цьому, князь спромігся залишитися небувалим гуманістом. Саме йому належить ідея скасування смертної кари, немислима для Московщини, мусульманського Сходу, як і для Заходу. „ Ні правого, ні винного не вбивайте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської ”, - писав Мономах у своєму „Повчанні дітям”. Князь всупереч теорії про князів-експлуататорів серйозно обмежив феодалізм. У своєму Статуті, прийнятому у селі Берестові під Києвом, зроблені десятки „кроків назустріч людям” – 69 статей із досить радикальними поступками міським і сільським низам. Так, зокрема, панові не дозволялося бити закупа (тобто боржника) без вини, про побиття ж панами вільних людей (вільних „смердів” і міщан – тобто понад чотири п'ятих населення Київської держави) і мова не йшла. І це в той час, коли в більшості країн Західної Європи йшли дебати – чи такі ж люди селяни, як решта, чи ні, а в Росії ще до 1861 року населення продавалося як худоба на базарах. Володимир був сином переяславського, а згодом - Великого Київського князя Всеволода Ярославича і родички (можливо, доньки) візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха. Як і в решти князів, його ім'я у всіх без винятку літописах фігурує за українськими фонетичними нормами – „Володымер”. Дружиною князя була англійська королівна Гіта Гарольдівна, дочка останнього англо-саксонського короля Англії, який загинув під час Норманського завоювання. Життя Володимира Мономаха пройшло в постійних битвах. Сам князь пише: „А всіх походів зробив я вісімдесят і три великих, а решти не пам'ятаю, менших. І мирів учинив я з половецькими князями без одного двадцять”. Закріпившись на Переяславському князівстві (яке вважалося другим за значенням після Київського), Володимир Мономах стає запеклим прихильником наступальної політики по відношенню до Дикого Степу, звідки на той час Русь постійно турбували половці. Під час наради з дружиною тогочасного Великого князя Святополка, Володимир виголосив полум'яну промову, якою переконав усіх іти в переможний похід: «Як я маю мовити? Адже на мене говоритимуть - твоя дружина і моя, кажучи: «Погубить він смердів і ріллю смердам». Та се дивно мені, брате, що смердів ви жалієте і їхніх коней, а про се не думаючи, що на весну стане смерд отой орати конем тим, а половчин, приїхавши, ударить смерда стрілою і забере коня того, і жону його, і дітей його, і стодолу його запалить. То про се чому ви не думаєте?» Оригінальний цекровнослов'янський текст повідомлення про результат битви звучить так: « В ста Волод ы мер и Святополк, и ц и ловастася, и поидоста на Половц и , Святополк с сыном, Ярослав и Володымер с сынми, и Давыд со сыном... И оболочишася во брон и , и полк ы изрядиша, и поидоша ко граду Шаруканю; и князь Володымер пристави попы своя ... Поихаша ко граду, вечеру сущю, и в нед и лю выидоша из города, и поклонишася князем Рускымъ» . Хто не второпав: Мономах і князі змусили мешканців Шаруканя (головне місто половців, орієнтовно поблизу сьогоднішнього Зміїва і Чугуєва на Харківщині), віддати їм данину. Інше найбільше половецьке місто – Сугров – спалили. Через пару років екзекуцію повторили сини великого князя. Мономах садить своїх намісників аж по Дунаю. Слов'яни починають відвойовувати у степу свої землі, захоплені кочівниками в 9-11 століттях. Війська Мономаха перемагають волзьких болгар та поляків. Великий Київський князь розпоряджається долею князівств на власний розсуд. Так Мономах покарав білоруського сепаратиста Гліба Всеславича, відібравши в нього Мінськ. Раніше Мономах розбиває у двох походах сепаратистів – в'ятичів і їхнього керівника Ходоту. Володимир Мономах віддає свою онуку Добродію заміж за візантійського імператора Олексія Комнина, збільшуючи і так надзвичайно високий престиж Київської держави. Мономах зміцнив династію ідеологічно, вивищивши святих Бориса і Гліба. Рівно через 100 років після їхнього убивства їхні мощі були перенесені у спеціально збудовану церкву у Вишгороді. Нестор-літописець ділиться враженнями, як князь наказав розкидати монети, стримуючи натовп: „І не можна було везти (домовину з мощами) через множество народу: вони ламали огорожу, а інші навіть покрили були міські стіни і заборола, аж страшно було бачити таку силу народу. І повелів Володимир, ріжучи паволоки, мережива, розкидати народу, а також срібняки кидати людям, які сильно налягли,— аби легко внести домовину в церкву,— і тоді ледве змогли ввезти її в церкву”. Крім того, Володимир Мономах уперше в історії України, задовго до Патона-старшого, спорудив міст через Дніпро. По смерті князя літописець дав йому таку характеристику: „Володимир Мономах... просвітив Руську землю, наче сонце, промені пускаючи, і слава його розійшлася по всіх землях. А найбільше страшним він був для поганих, братолюбець, і нищелюбець, і добрий дбайливець за Руську землю”. По собі князь залишив надзвичайно яскраве „Повчання дітям”, яке може служити зразком образного письма. Повчання Володимира Мономаха написане так званою церковнослов'янською мовою, тобто штучною мовою, створеною слов'янськими просвітниками Кирилом і Мефодієм на основі солунського діалекту болгарської мови для просвітництва слов'ян. Мономах прекрасно володів церковнослов'янською мовою, але, пишучи повчання своїм дітям, не міг уникнути в Повчанні українських слів: дивоватися, ірий, убогый в значенні, «бідний» , лагодити, сторожа, паробці, ворожбит, ліпши, гребля, одтяти, лінощі, погыбаєть, сором, вдовицю та ін. Треба сказати, в той час, як Мономах писав своє Повчання, чимало європейських володарів не те що не вміли складати до купи слова, а й підписувалися хрестиками: „Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає. Жону свою любіте, але не дайте жінкам над собою власті. Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. Якщо забуваєте се все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорому, і вам буде добре. .. А се я в Чернігові робив: коней диких своїми руками зв'язав у пущах десять і двадцять, живих коней, а крім того ще, по ріці Росі їздячи, ловив я своїми руками тих же коней диких. Два тури на рогах підкидали мене з конем, олень мене один бив і два лосі — один ногами топтав, а другий рогами бив. Вепр мені на бедрі меча одірвав, ведмідь мені біля коліна пітник укусив, лютий звір скочив до мене на бедра і коня зо мною кинув [на землю], та бог мене уцілілим зберіг. І з коня багато я падав, голову собі розбив двічі, і руки й ноги свої покалічив, у юності своїй покалічив, не бережучи живоття свойого, ні щадячи голови своєї”. Знав князь і про значення міжнародного іміджу: „А куди ви ходите в путь за даниною по своїх землях,— не дайте отрокам шкоди діяти ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні в хлібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете,— напоїте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас не прийде,— чи простий, чи знатний, чи посол,— якщо не можете дарунком, то їжею і питвом. Вони бо, мимоходячи, прославлять чоловіка по всіх землях — або добрим, або лихим”. „Смерті бо, діти, не боячись ні раті, ні од звіра, діло мужське робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, і з коня падаючи, не помер, то ніхто й із вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде се Богом звелено. А якщо од Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть одняти, бо хоча добре се — берегтися, та Боже оберігання ліпше єсть од людського”. Набожний князь записав молитву за Київ: «Град свій сохрани, Діво-мати чистая, який під [покровом] твоїм незмінно царствує! Хай тобою він укріпляється і на тебе надіється, побіждає в усіх бранях, повергає противників і заставляє [їх] покоритися». Мономах досить часто поступався своїм родичам „заради миру”. Коли один з князів оточив Чернігів, Володимир зі словами «Не хвалитися поганим!» віддав йому місто „пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі”. Попри цю свою несварливість, ніби підтверджуючи його ідеологічні установки, князь отримав від життя все, що міг хотіти. Він став одним із найбільш успішних володарів в історії України. Його нащадки на кілька століть успадкували владу на більшій частині території України і в багатьох навколишніх землях. Родинні зв'язки Мономаха з візантійськими імператорами зумовили особливу зацікавленість до особи Київського князя у молодої Московської держави, яка намагался будь-якими засобами здобути міжнародний престиж. У 16 столітті навіть було створено міфологему про „шапку Мономаха”, яка нібито потрапила до Москви. Вчені, проаналізувавши шапку, дійшли висновку, що вона однозначно середньоазійського походження, і, найімовірніше, належала золотоординському хану Узбеку. Треба сказати, що абсолютна більшість аргументів щодо того, що Київська історія належить ще комусь, крім України, в сенсі своєї наукової адекватності мають приблизно таку ж якість, як і „шапка Мономаха”. Олександр Палій, історик, для „Обозревателя” Джерело: "Оглядач" |
Вернуться на предыдущую страницу