Москва давно помстилася Києву за НАТО Олександр Палій Джерело: "Оглядач" До влади династії, заснованої Мстиславом, ще понад століття по його смерті належали практично вся Центральна й Західна Україна, а також васальні щодо Києва Смоленськ і Новгород. Юрія Довгорукого тричі виганяли з Києва. В історії Київської великодержавності, яка тривала з IX по XIII століття, чимало сторінок піддані забуттю. Більшість із них – навмисно, бо самим своїм існуванням заперечували імперські ідеологеми. Одна з них – доля Великого князя Мстислава Великого (1125-1132 роки), сина Володимира Мономаха. В Україні про нього майже не знають ні школярі, ні студенти. І це при тому, що Великим його назвали сучасники, яким було з ким порівнювати - починаючи від Володимира Великого і закінчуючи Володимиром Мономахом. До влади династії, заснованої Мстиславом, ще понад століття по його смерті належали практично вся Центральна й Західна Україна, а також васальні щодо Києва Смоленськ і Новгород. „Проблема” Київського князя полягала в тому, що від Юрія Довгорукого, з якого зліпили символ Москви, пішла гілка володимиро-суздальських князів. Між тим, цей „символ”, крім того, що був молодшим за Мстислава та отримав гірший наділ, ще й виявився невдахою на київському престолі: Юрія Довгорукого тричі виганяв з Києва саме син Мстислава Великого Ізяслав. На початку князівської кар‘єри Мстислава війська Русі наголову розгромили половців під Баручем, спричинивши ще більше ослаблення половецької „протодержави”. 1127 року Мстислав послав своїх братів та племінників з воєводою Іваном Войтишичем та тисяцькими Воротиславом та Іванком на кривичів (предків білорусів). Поставивши князем Полоцька васального Рогволода, Мстислав утвердив тут центральну владу. У 1130 році Мстислав заслав до родичів у Візантію усю династію полоцьких князів, разом із сім‘ями. Причина висилки – сепаратизм і підступи проти Києва – білоруські князі ухилилися від боротьби з половцями й навіть співчували одвічним ворогам Києва. Річ у тім, що всі князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина ("вотчина") – це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської, та частин Черкаської, Вінницької і Полтавської областей. Руссю в ті часи називалася лише ця територія Центральної України, а починаючи кінця XII століття – і Західна Україна. Вся решта земель, підконтрольних Рюриковичам (Залісся, Новгород, Полоцьк, Псков тощо) Руссю не вважалися, а, отже, не були й Батьківщиною чи отчиною для князів-Рюриковичів. Всі князі династії зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили. Літопис повідомляє зворушливу історію, коли князь Ростислав, син Мстислава Великого, який все життя княжив у далекому Смоленську, відчувши, що вмирає, сказав: "Не можу я тут лягти. Повезіть мене до Києва. Якщо мене Бог візьме в дорозі, то покладете мене, за отчим благословінням, у Церкві святого Феодора (у Києві). Якщо ж Бог відпустить недугу сю, то пострижуся в Печерському монастирі". Коли іншого князя – Андрія, брата Мстислава Великого, прагнули вигнати з Русі і відправити до Курська, він сказав: "Я волю на своїй отчині смерть прийняти. Краще мені смерть з дружиною на своїй отчині і дідізні узяти, ніж Курське княжіння". Сепаратистські виходки полоцьких князів, які підважували династичну єдність, припинялися гуманно, але рішучо. Також князь Мстислав Великий наклав данину на чудь – так у Середньовіччі називали естонців та інші фіно-угорські народи, що жили на півночі сучасної Росії. Мстислав крім численних перемог залишив по собі численні архітектурні пам‘ятки (одна з них – відновлена на Подолі Церква Богородиці Пирогощі), а також унікальне „Мстиславове Євангеліє”. Російські історики вдавалися до відвертого оббріхування князя Мстислава. Один із таких „істориків”, Татіщев, відомий тим, що „переказував” літописи, але як правило не надавав оригіналу, коли їх в нього вимагали. Татіщев повідомив, що нібито бачив у літописі таку історію: „Один із євнухів князя Мстислава, підійшовши до нього, тихо сказав: «Княже! Ти ось, ходячи, землі чужі воюєш і неприятелів усюди перемагаєш. Коли ж ти вдома, то або в суді, або над справами землі своєї трудишся, а іноді з приятелями твоїми, веселячись, проводиш час, а не відаєш, що у княгині твоєї діється. Прохор бо Васильович часто з княгинею наодинці буває. Якщо нині ти підеш, то можеш сам побачити, що я правду тобі кажу». Мстислав, вислухавши, усміхнувся і сказав: «Рабе! А чи не пам'ятаєш ти, як княгиня Христина вельми мене любила і ми жили в цілковитій злагоді? І хоч я тоді, як молода людина, не скупо чужих жінок навідував, але вона, знаючи це, зовсім не ображалась і тих жінок приязно приймала, показуючи їм, ніби нічого не знала, і через те найбільше мене до її любові і пошани зобов'язувала. Нині ж я зістарівся, а багато трудів і клопотів про землю мені вже про це думати не дозволяють. А княгиня, як людина молода, хоче веселитися і може при цьому вчинити щось і непристойне. Мені це устерегти уже немає змоги, але досить того, коли про це ніхто не знає і не говорять. Тому й тобі краще мовчати, якщо не хочеш нерозумним бути. І надалі нікому про це не говори, щоб княгиня не довідалась і тебе не погубила». І хоча Мстислав тоді нічого супротивного не виказав і обернув у безумство євнухове зухвальство, але через деякий час тіуна Прохора звелів судити за те, що ніби він у судах не по закону діяв і людей грабував. За це заслали його в Полоцьк, де він незабаром у порубі помер». Більшість вчених упевнені, що стиль і зміст такої оповіді доводить, що вона видумана і принципово не можлива в реальних тогочасних літописах. Її зміст і стиль цілковито чужий вітчизняній літописній традиції. Порпатися в чужій брудній білизні було цілковито неприпустимим для вітчизняного літописання, яке відзначалося підкресленою набожністю та шанобливим ставленням до князів. Причин нелюбові російської і радянської історіографії до цього князя було кілька. По-перше, Мстислав Великий приборкав сепаратизм у всіх підконтрольних Києву землях, в тому числі північних та північно-східних. За його часів Київ ще більше вивищився. Таким чином, існування князя не вкладалося в концепцію занепаду Києва, який нібито почався одразу після появи на історичній арені Суздалі і Рязані – двох фіно-угорських околиць на периферії Київської держави. По-друге, князь Мстислав був старшим сином Володимира Мономаха, і саме його династична гілка, як правило, здобуває владу над Києвом протягом наступного століття, засновуючи так звану „київську династію” князів. На останок, пам‘яті Мстислава Великого зашкодило те, що він був сином англійки Гіти Гарольдівни, доньки останнього англо-саксонського короля Англії Гарольда ІІ. Російсько-радянська історіографія ще якось терпіла князів-варягів з нейтральної Швеції. Значно важче для неї було „перетравити” князя походженням з Антанти. Олександр Палій, історик, для „Обозревателя” Джерело: "Оглядач"

Вернуться на предыдущую страницу

Вернуться на главную страницу