Абсурд по-одеськи: "підрахуй" і Катерина ІІ Олександр Палій Джерело: "Українська правда" На цю суботу в Одесі заплановано відкриття скандального пам'ятника російській імператриці Катерині ІІ. Воно відбудеться попри протести громадськості, а також попри те, що важко знайти діяча, який менше пасує для пафосного увічнення в камені. Характеризуючи цю імператрицю навіть офіційні російські історики вживали до неї епітет "страстолюбиця". Історія зберігла 23 імені її коханців. Безіменних було значно більше – починаючи від садівників і закінчуючи конюхами, починаючи від сербів і закінчуючи поляками. Свою вагітність від чоловіка – царя Петра ІІІ (з яким вона не жила і якого згодом наказала вбити) Катерина приховувала, а коли настав час пологів, наказала вчинити пожежу, щоб чоловік відволікся на це видовище і ні про що не дізнався. В російському аристократичному роді Теплових була офіційна легенда, згідно з якою засновник роду, кріпак-пічник виконав наполегливе прохання цариці обігріти її, після чого отримав відповідне прізвище і графський титул. З часів Катерини ІІ дворяни такого "шляхетного" походження становили значну частину російської аристократії. У Катерини ІІ була навіть спеціальна тітка на прізвисько Перекусихина, яка "пробувала" коханців перед тим, як доставляти їх цариці. Відомо, що коханець уже престарілої цариці 27- літній Олександр Ланской помер через те, що замучив себе контаридом – середньовічним замінником "віагри". Науковці досі сперечаються: одні стверджують, що цариця страждала на німфоманію, інші вважають, що вона була просто здоровою німецькою дівкою, яка, несподівано отримавши абсолютну владу, використовувала її так, як лише дозволяла фантазія. Якби за царицею рахувалося лише це, можна було б не ханжити й змиритися з установкою такого пам'ятника, списавши його на гумор одеситів. Наприклад, на бажання застовбити в Одесі "овіяне історією" місце для збору місцевих повій. Зрештою, існує ж в Одесі ще одна матеріалізація монументального абурду – пам'ятник, в якому цілком вгадується зображення живого екс-голови ЦВК Сергія Ківалова. Все було б так, якби не кілька принципових моментів. Катерина ІІ – саме та цариця, за якої в Україні 1783 року було запроваджено фактичне рабство, звичне для Росії – з правом продажу і фізичного покарання кріпаків. Таким чином, у той час як уся Європа звільнялася від особистої залежності, в Україні процес пішов у протилежний бік – було повернуто. Фактично, встановлення указом Катерини ІІ кріпацтва ліквідувало соціальні завоювання Визвольної війни Богдана Хмельницького, якими українське суспільство худо-бідно користувалося 135 років. Саме за Катерини ІІ в Україні було ліквідовано гетьманство. Між тим, за 110 років перед тим Україна вступила в союз з Московщиною на правах довічного і неухильного збереження всіх прав Війська Запорозького. Таким чином, Москва в односторонньому порядку (і в черговий раз) знехтувала Переяславською угодою, за якою Україна вступала в союз на правах ніким не завойованої країни. З ліквідацією Гетьмащини пов'язаний героїчний виступ проти імперії українця Василя Мировича, онука сподвижника гетьмана Івана Мазепи, переяславського полковника Федіра Мировича, який 1764 року самотжуки організував відчайдушне повстання солдат з метою повалити Катерину ІІ, за що й був страчений за її наказом. Катерина ІІ підступно допомгла Польщі придушити Коліївщину – визвольну війну українського народу 1768 року. Ватажків повстання Івана Гонту та Максима Залізняка було запрошено на переговори про спільні дії до російського війського табору і там заарештовано, після чого більшість повстанців видали на страшні тортури полякам. Катерина ІІ посадила в каземат і заморила там холодом видатного українського релігійного діяча митрополита Арсенія Мацієвича, якого ще за життя вважали за святого. Особлива тема – знищення Запорізької Січі 1775 року. Перед тим у 1768-1774 роках російське і українське війська спільно воювали проти Османської імперії. На Чорному морі тоді практично не було іншого флоту, крім козацького, який відіграв головну роль у морській війні. 1771 року запорозькі війська вперше в історії оволоділи Кримом в обхід Перекопських укріплень – через озеро Сиваш (пізніше цей подвиг повторить Нестор Махно). Запорізький кошовий отаман Петро Калнишевьский і старшина за подвиги були рясно винагороджені золотими медалями з діамантами. Російські вельможі масово вписувалися до запорізьких підрозділів – Григорій Потьомкін до Кущівського куреня, Михайло Кутузов – до Іркліївського тощо. Після всього цього російські війська, що поверталися з російсько-турецької війни, загалькною кількістю понад 100 тисяч, віроломно обступили Запорізьку Січ. На Січі на той час було близько 3 тисячі запорожців. Інші загони росіян обступили паланкові центри. Переважна більшість запорожців виступили за опір багаторазово переважаючому супротивнику. І лише наполегливі вмовляння кошового отамана змусили їх відмовитися від цієї ідеї. В "нагороду" за це Петра Калнишевського, як також і цілу низку старшин було ув'язнено. Калнишевський потрапив на Соловки, в кайданах у холодну яму, де він не міг навіть випростатися. Так він прожив 26 років, до своїх 113 літ. Від постійної темряви й холоду він засліп, а його одяг зітлів.. З січових сховищ були вивезені боєприпаси, клейноди, прапори, архів, скарб. Всі будівлі Січі, крім укріплень, загальним числом поналд 500, були зруйновані. Така була "дяка" цариці за участь запорожців у війнах на боці Росії. Обгрунтувати підступність було досить важко. В своєму маніфесті, виданому через два місяці, Катерина закинула запорожцям "неистовое управление", тобто демократію, а також те, що на Січ втікали раби з різних регіонів Росії. Ці раби вважали навпаки, що "неистовое управление" було як раз там, де вони мали нещастя народитися. Фактично, у вину Запоріжжю ставилося й те, що ефективне фермерсько-купецьке господарство останньої успішно конкурувало з господарством імперії. Згідно з даними перепису 1740-1748 років в семи полках Гетьманщини (сучасні лівобережні частини Київської, Черкаської областей, а також Чернігівська, Сумська і Полтавська області) налічувалося 866 шкіл – практично в кожному скільки-небудь значному містечку чи селі. Звичайно, всі з українською мовою викладання. Станом на 1800 рік з цих шкіл не залишилося жодної. Як результат, із майже поголовної грамотності в Гетьманщині у XVII-XVIII століттях, за часів Російської імперії в XIX столітті в Україні виявилося вже менше 20% письменних. Напевно, історія знає небагато прикладів такого стрімкого регресу інтелектуального життя. "Просвічена" цариця, яка переписувалася з Вольтером, занурила у темряву неписьменності ту частину українського народу, яку тільки змогла. Дехто в Одесі обгрунтовує намір поставити пам'ятник цариці тим, що вона нібито заснувала Одесу. Однак, насправді місто існувала задовго до неї – під назвою Хаджибей. Російські царі, керуючись принципом "солнце сходит и заходит по веленью моему", взагалі полюбляли видавати укази для впорядкування того, що було впорядковане й без них. Треба сказати, що в першому указі про "заснування" Одеси від 1794 року йшлося саме про заснування Хаджибею, відомого ще з початку XV століття. Лише наступним указом цариця змінює назву Хаджибея на Одесу. Всі перші десятиліття XIX століття царський уряд докладав чималих зусиль, у тому числі й репресивних, щоб змусити навколишнє населення, яке звикло до старої назви Одеси, прийняти її нову назву, взяту з популярної на той час "новогрецької" моди. Факт залишається фактом: і до, і після указів цариці в Хаджибеї жило кілька тисяч людей. Місто просто продовжило свою історію. Якщо в в Одесі сравді хотіли встановити пам'ятник засновнику свого міста, то мали б поставити його шляхтичу Коцюбі Якушинському, який заснував місто Хаджибей, вперше згадане 1415 року. Або, на худий кінець, литовському князеві Вітовту, за якого й відбулося створення фортеці та заселення її першими, очевидно слов'янськими поселенцями. Дехто з містечкових діячів досі не засвоїли елементарної речі: потрібно поважати країну, в якій живеш. Історичні факти незаперечно свідчать: ставити пам'ятник Катерині ІІ на українській землі – це все одно що зводити пам'ятник Наполеону Бонапарту в Москві або Генриху Гімлеру в Одесі. "Лубок" про Гімлера – це зовсім не смішно. І абсурд – це теж не смішно. Завдяки достатньо очевидному конфлікту із здоровим глуздом, треба сподіватися, що пам'ятник Катерині ІІ в Одесі простоїть недовго. Олександр Палій, історик, для УП Джерело: "Українська правда"

Вернуться на предыдущую страницу

Вернуться на главную страницу