|
|
Життя і смерть Петлюри: з Прометея ліпили Попандопуло
Олександр Палій Джерело: "Оглядач"
Ім‘я Петлюри стає символом того, що Україна й після століть рабства не зламалася, та що в народі є люди й воля до боротьби та достатньо ясне розуміння її цілей. Симон Петлюра – наочний приклад того, що іноді вороги України знають нашу силу краще від нас самих. Слова «Петлюра» і «петлюрівець» стало синонімом сильного і затятого опору іноземному пануванню в Україні. Так як Петлюру не поливали брудом нікого.
Не припиняли це робити й після його смерті. Більше того, і саму його смерть Москва досить вдало використала для дискредитації українського руху. Рівно 80 років тому, 25 травня 1926 року, в Парижі агент ОГПУ Самуїл Шварцбард сімома пострілами впритул убив Симона Петлюру.
Самуїл Шварцбард, єврей за походженням, народився в містечку Балті на Одещині. Відомо, що одного разу за комуністичну агітацію його заарештували французи. У 1917-1920 роках у складі загонів ЧК перебував на Україні. Його каральний загін підпорядковувався відомому кримінальному авторитетові і червоному командиру Григорію Котовському. Адвокати Шварцбарда на суді доводили, що він мстився за погроми євреїв на Україні. Це було тим більше дивно, що найбільшими погромниками євреїв, після «чорносотенців» Денікіна, були саме банди Котовського, які чинили найбільші погроми у Бесарабії й Поділлі. З 1920 року Шварцбард в якості агента виїжджає до Парижа. Пошесть нападів на мирне населення, в тому числі єврейське, заполонила Україну в 1918-1920 роках. На суді в Парижі було добре відомо, що більшість нападів мали місце на територіях, не підконтрольних військам УНР. Логіка адвокатів і суду дивувала українську сторону: якщо це була територія УНР, хай і окупована червоними і білими, то Петлюра був зобов‘язаний забезпечити недоторканість населення. За такою ж логікою польський уряд має відповідати за Освенцим, а уряд Білорусі – за Хатинь. Євреї, які особисто знали Петлюру, називали його «швидше юдофілом, ніж юдофобом». Один з ідеологів сіонізму Володимир Жаботинський заявив: «Коли я умру, ви зможете написати на моїй могилі: це була людина, що уклала договір з Петлюрою». Єврейський діяч Марголін писав про випадки у Коростені і Лубнах, коли українські війська боронили євреїв від погромів з боку червоних, стверджував, що погроми спеціально провокувалися більшовиками, денікінцями, а також анархістами для створення безладу. УНР стала єдиною країною світу, де існувало міністерство єврейських справ, було надано євреям національно-персональну автономію. За погроми, вчинені на територіях, номінально підконтрольних УНР, уряд навіть платив компенсації. На суді в Парижі адвокати стверджували, що це були копійки. Однак, таких «копійок» не платили ні червоні, ні денікінці. Не враховувалося, що держава вела війну по всьому периметру кордону, і в буквальному сенсі відривала для таких компенсацій останню сорочку. Відомі численні заклики Петлюри суворо карати погромників, аж до розстрілів. Уявіть собі, щоб нині в демократичній армії, скажімо, США чи Ізраїлю карали смертю за загибель цивільних іракців чи палестинців. Про Росію і чеченців не варто й згадувати. Ото ж бо й воно - не уявляється. 10 квітня 1919 року Петлюрою був спеціально прийнятий наказ про розстріл погромників. Більше того, задокументовані й випадки здійснення таких розстрілів, навіть окремих відділів солдат. У відозві Головного отамана «Проти погромів» від 27 серпня 1919 року було написано: «Уникай провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карності і дисциплінарности я вимагаю від вас (старшин і козаків) в цьому відношенні, щоб ні один волос не впав з голови невинного. З Богом на велике і святе діло визволення народів від ярма більшовицького!» Гуманне ставлення української армії і особисто Петлюри не притупилося у вкрай жорстоких умовах війни з ворогом. У відозві «До населення всієї соборної України» від 1920 року вказувалося, що «спалені села, люди, що живими закопувалися в землю, зґвалтовані дівчата, убиті батьки, брати й сини – всі ці злочинні вчинки, як живі, стоять перед очима нашого многострадального народу». Однак, усе це не було прийнято до уваги судом. Французька колегія присяжних, складена з простих міщан, ухвалила блюзнірське рішення – виправдати убивцю та змусити його сплатити 1 франк штрафу «за забруднення території вулиці». Українські історики вважають доведеним факт, що на підкуп колегії були виділені кошти ГПУ. Щоправда, також з Парижа було вислано радянського посла Християна Раковського, якого Москва потім навмисне поставила керувати Україною. Така кривда з боку Заходу була вчинена не вперше. Ще в листі до французького публіциста Жана Пелісьє від 28 жовтня 1919 року Симон Петлюра писав: «Траплялося часто, що нашим козакам бракувало патронів. І тоді їм доводилося класти голови в багнетній боротьбі. Приміри їхнього героїзму й ті великі криваві жертви, які вони несли, це щось унікальне і нечуване в історії війни. Три чверті наших козаків без чобіт і одежі. Ми не маємо ліків, тиф десяткує ряди нашої армії. А антантські держави забороняють Червному Хресту прибути до нас. Нехай французький уряд зніме блокаду і дасть нам змогу купити для нашого народу й армії медичні засоби й ліки». Через такий досвід і має доходити – лише народ, який знає що таке добро і що таке зло, може бути достатньо сильним, щоб не повторювати трагічні сторінки своєї історії, а вчитися з них. Довідка Симон Петлюра народився у Полтаві 10 травня 1879 року. Частина його родичів була вихідцями з реєстрових козаків, інша – з православних священників. Освіту дістав у Полтавській духовній семінарії. Навчання там коштувало не дорого у порівнянні з універистетом, і саме цей шлях у житті до соціального успіху часто прокладали собі в той час. Петлюра починає бурхливу політичну діяльність, демонструючи поступовий рух від соціал-демократичних до патріотично-державницьких ідей. 1900 року він стає активним учасником Революційної Української партії. Із Полтавської семінарії Петлюру було вигнано з «вовчим білетом» за організацію зустрічі семінаристів із всесвітньовідомим композитором Миколою Лисенком. Згодом він виїжджає до Кубані. Біографи відзначають, що саме відвідавши ці дві крайні точки, як виявилося, велетенського «українського світу», Петлюра стає переконаним патріотом і самостійником. На Кубані він працює над архівами Кубанського козацького війська. 1903 року його арештовано за участь у кубанській філії Революційної Української партії. На відміну від більшості російських дисидентів, які купчилися переважно у Відні й Парижі, Петлюра згодом приїжджає до Львова. Після революції 1905 року повертається на Україну, але після початку антиукраїнських репресій виїжджає до Петербурга, а згодом до Москви. На початку минулого століття найбільш масові та інтелектуальні українські політичні рухи були сконцентровані саме там, де існували українські організації з сотнями членів. Петлюра стає редактором журналу «Украинская жизнь», що виходив російською (видання українською мовою були під цілковитою забороною до 1906 року). Під час війни Петлюра працював у «Союзі Земств», що допомагав фронту проти німців, і став його уповноваженим на Західному фронті. Знайомі відзначали в Петлюрі впертість і непохитність у рішеннях, здатність до сильних вчинків, аж до самопожертви, та відсутність позерства. Ймовірно, саме такі його якості, що вирізняли Петлюру з натовпу мало на що здатної політичної публіки, зробили його, цивільного, своїм для офіцерів українізованих частин, які в 1917 році починають вимагати негайного створення української армії. Навесні 1917 Петлюра був призначений головою Українського військового Комітету Західного фронту, а згодом обраний головою фактично військового міністерства – Генеральним секретарем Центральної Ради з військових справ. Військові з‘їзди дали Петлюрі військове міністерство. Повстання 1918 року зробило його першою особою в армії. Запекла боротьба з російськими червоними та білими військами поставила Петлюру на чолі держави та донесла його ім‘я до найглухіших куточків України. Ім‘я Петлюри стає символом того, що Україна й після століть рабства не зламалася, та що в народі є люди й воля до боротьби та достатньо ясне розуміння її цілей. Восени 1917 року Петлюра, не згоджуючись із політикою уряду Володимира Винниченка, виходить з уряду. Соціалістичний уряд відзначився безглуздям, коли у розпал світової війни, керуючись ідеологічними штампами, розформовував боєздатні українські частини та паралізував процес самоорганізації Вільного козацтва – добровільних територіальних військових дружин у складі десятків тисяч козаків. Петлюра виявився більш вправним у битвах з ворогом, ніж зі «своїми» кретинами, і виїхав на Лівообережжя, де очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. Цей підрозділ згодом відіграв вирішальну роль у придушенні більшовицького повстання в Києві на Арсеналі та стримуванні більшовицького наступу. Після повалення влади гетьмана Скоропадського Петлюра очолив Армію УНР як її головний отаман. Після втечі Винниченка за кордон Петлюра 11 лютого 1919 року стає Головою Директорії. Запеклі бої з червоними і денікінцями, а згодом врангелівцями точаться весь 1919 і 1920 роки. Армія Петлюри здійснює героїчний Перший зимовий похід по тилах червоних, включно з Лівобережжям, і згодом з‘єднується із наступаючими військами Пілсудського. На союз із Польщею Петлюра мусив піти від безвиході, попри те, що поляки унаслідок боїв із західними українцями 1919 року завоювали Західну Україну. Проте червоним вдалося вивести Польщу зі гри. Наприкінці 1920 року українське регулярне військо переходить кордон. Петлюра переходить до повстанської боротьби, як основного засобу. Повстання на всій території України, аж до Донбасу і Слобожанщини, тривали до 1924 і навіть, місцями, 1926 років. Повстанські командири у своїй більшості визнавали зверхність Петлюри як Головного Отамана. Не стільки вбивство Петлюри, який став швидше символом повстанського руху, як запровадження радянською владою українізації, відмови від колективізації та НЕП приспали пильність українського населення. Повстання помалу почали вщухати. Самих ідеологічних провокацій проти петлюрівщини, як руху, явно виявилося недостатньо. Після вбивства Петлюри антирадянська демонстрація відбулася навіть у стероризованому ГПУ Харкові. Внаслідок «петлюрівщини» СРСР так непевно почувався на Україні, що після вилучення основної маси озброєнь та припинення повстань почав масове убивство українського населення за допомогою штучно організованого голодомору, у результаті якого вмерло від чверті до третини населення України.
Джерело: "Оглядач" |
Вернуться на предыдущую страницу
