Русинська пастка

(подається зі скороченнями)

Джерело: Україна Молода

Заввідділом Інституту археографії та джерелознавства НАНУ, автор десятка монографій про народонаселення Всеволод Наулко нагадує, що будь-яка етнічна спільнота визначається за притаманними їй спільними рисами. «Закарпатці живуть в ареалі, який є продовженням основного етнічного масиву розселення українського народу, — каже доктор Наулко. — Мова— західний діалект української, деякі наші діалекти ще більше відрізняються від літературної, ніж «мова русинів». За культурою закарпатці належать до карпатського типу українського етносу. Четверту ознаку, самосвідомість, показав перепис: менше одного відсотка закарпатців зарахували себе до русинів».

Науковці систематично надають українській владі обгрунтовану інформацію стосовно етнічних груп і національних меншин. Реальність така: русини — це давній етнонім усього населення теренів України з часів Київської Русі. Майже до кінця ХІХ ст. закордонні автори усіх українців називали русинами, рутенами або руснаками. Польща і Чехо-Словаччина, що окуповували українські землі, корінному населенню дозволяли називатися «русинами» і забороняли слово «українці», аби втримати «свою» частину народу від об'єднання з рештою. «Поступово народ набував іншого статусу, іншого рівня самоусвідомлення, нація консолідувалася. Це органічний процес, притаманний усім європейським народам, — розповідає директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ, академік Ганна Скрипник. — На Наддніпрянщині назва «українці» утверджується в середині ХIХ століття. Проте в краях, які були дистанційовані в державному, політичному планах від решти української спільноти, законсервувався давній етнонім часів києворуської доби. На Галичині й Буковині етнонім «русини» зберігався до ХIХ століття, на Закарпатті — до середини ХХ століття».

«Русинський рух, або ж політичне русинство виходить на поверхню з розгортанням процесу українського державотворення на зламі 1980-90-х років, як альтернатива для громадськості, — свідчить професор Ужгородського університету Сергій Федака. — Від самого початку він розвивався під автономістськими, часом сепаратистськими гаслами: ми, мовляв, не українці і не маємо з ними нічого спільного».

Заступник директора Інституту національних відносин і політології НАН України Май Панчук дослідив, що в усіх країнах, де проживають українці-русини, цей рух виник немов з помаху «чарівної палички» в один рік: Товариство підкарпатських русинів у Закарпатті (лютий 1990 p.), Русинська Оброда у Меджилабірцях, Чехословаччина (березень 1990 р.), Стоваришення лемків у Легниці, Польща (квітень 1990 p.), Об'єднання приятелів Прикарпатської Русі у Празі (жовтень 1990 р.). Щоправда, Русинська організація Угорщини в Будапешті з'явилася у березні 1991-го. Тоді ж відбувся і Перший світовий конгрес русинів. У 1993 році кілька десятків русинів створили «Временноє правительство Подкарпатской Русі» і започаткували газету «Подкарпатська Русь». «Почався балаган, гучна й агресивна пропаганда, — згадує Сергій Федака. — Активісти русинства переконували людей, що тільки-но буде визнано русинську націю, як настане земний рай і русинів фінансуватимуть і з тої, і з другої, і з третьої столиці».

«За певних сприятливих обставин із тих, хто називається закарпатськими українцями, може витворитися окрема, четверта східнослов'янська нація — русини», — стверджує ідеолог русинства, американець Павло Магочій (Пол Магочі), син українки й угорця. У 1978 році він заснував Карпаторуський дослідницький центр у США. Його праця «Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948)» вийшла друком українською в Ужгороді у 1994 році. Магочій розробив програму «захисту русинів у майбутньому», що має реалізовуватися, зокрема, через «поглиблення розколу в українських товариствах у сусідніх країнах» і «утворення автономної республіки Підкарпатська Русь». «На певні роздуми наштовхує те, що прізвище Магочі засвітилося у списку агентів чехословацької служби безпеки. Певні підозри викликають і візити його на Закарпаття у комуністичні часи та виступи на партійних активах у супроводі працівників КГБ», — пише професор Май Панчук. Врешті, зусиллями «спонсорів» і пропагандистів у 2001 році до русинів зарахували себе вже 10 тисяч закарпатців.

Всенародні збори русинів-українців 21 січня 1919 р. в Хусті, де 420 учасників представляли 175 населених пунктів Закарпаття ухвалили возз'єднання Закарпаття з Україною. На Першому з'їзді Народовецької молоді Підкарпатської Русі 7 липня 1929 року в Ужгороді було прийнято заяву: «Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу та що наша мова і література була є і буде та ж сама, що і наших братів з того боку Карпат. Проголошуємо, що всілякі стремління, щоби сфабрикувати з нас якесь окремішнє плем'я і тим відірвати нас від матірних земель будемо всіма силами поборювати і взиваємо, щоб назву «русин-українець» завжди і всюди уживати». У 1937 році у «Маніфесті до українського народу Підкарпаття» з вимогою навчати дітей українською мовою виступили понад двадцять політичних партій і товариств, чимало газет і журналів. Перший сейм Карпатської України своїм законом 15 березня 1939 р. проголосив: «Державною мовою Карпатської України є українська».

Источник: газета "Зеркало недели" , № 15 (543), 2005 г.